Взаємний захист споріднених меншин (kin-minorities) як можливе підґрунтя новітнього українсько-польського примирення

  1. Сучасний стан українсько-польських міжнаціональних відносин:

Взаємини складні, невпинно погіршуються через звернення польської сторони до одностороннього перегляду суперечливих моментів історії, заперечення української героїки й національної пам’яті – викликає спротив українства.

  1. Що є пріоритетом українсько-польських взаємин для України:

Віднайти підстави, механізм, алгоритми налагодження взаємин (примирення) – без звернення до вкрай суперечливої сфери національної пам’яті. Формула «пробачаємо і просимо пробачення» не спрацювала. Потрібен інший підхід.

  1. Взаємний захист «споріднених меншин» є таким конструктивом, адже:
  • Європейська традиція захисту прав міноритарних етнічних груп – дієва.
  • Ворожі консерваторам (і чинній польській, але також і українській владі) ліві («культурний марксизм») й ліберальні доктрини передбачають розмиття й перемішування титульної нації, національних меншин і корінних народів – у зденаціоналізоване суспільство (спотворення ідеї «політичної нації»).
  • Тож захист прав всіх етнічних груп держави вигідний і її титульній нації (захист від «розмивання»), і корінним народам / національним меншинам (захист від асиміляції) та є свідченням поваги до демократії та прав людини; відповідає дійсним західним і власне європейським цінностям.
  1. Захист прав поляків в Україні затребуваний Польською державою:

4.07.2017 Міністр закордонних справ Польщі В. Ващиковський заявив про необхідність для України належно захищати права польської меншини – попри те, що етнічні поляки становили Україні лише 363 тис. у 1959 р. і лише 144 тис. у 2001 р., проживаючи компактно лише в одному районі Львівщини, в окремих районах Хмельницької та Житомирської областей, тож активно асимілюються.

  1. Україна має розвинуту традицію захисту прав національних меншин:
  • Закон Української Центральної ради «Про національно-персональну автономію» від 9(22).01.1918 – право на екстериторіальні «національні союзи» для трьох найбільших після українців «націй» УНР: росіян, євреїв, поляків.
  • Розділ VII. «Національні Союзи» Конституції УНР (Статуту про державний устрій, права і вільності УНР) від 29.04.1918.
  • Практика утворення національних районів в УРСР у другій половині 1920-х – існування їх у першій половині 1930-х рр..
  • Декларація про державний суверенітет України від 16.07.1990 № 55-XII – «Українська РСР самостійно визначає адміністративно-територіальний устрій Республіки та порядок утворення національно-адміністративних одиниць» (Розділ 5. Територіальне верховенство).
  • Декларація прав національностей України від 01.11.1991 № 1771-XII – «Українська держава … забезпечує існування національно-адміністративних одиниць» (ст. 2).
  1. Як мала б працювати пропонована модель взаємного примирення:
  • Остаточна відмова української, але передусім польської сторони від політизації історичної пам’яті й зловживання у політичному дискурсі прізвищами (Бандера-Шухевич – Пілсудський-Дмовський) чи подіями («Волинська трагедія» – операція «Вісла»). Втім, при цьому кожна сторона пам’ятатиме і шанувтаиме своїх героїв, трагедії і визначні дати. Зосередження уваги на захисті своїх меншин.
  • Створення двох-трьох територіальних громад в Україні із більшістю етнічно польського населення – на теренах, що не межують з Польщею.
  • Офіційне визнання волею держави української мови регіональною – поряд із державною польською та регіональною білоруською – у тих 3-4 поліських ґмінах, де хоч формально переважають білоруси, але фактично проживають поліщуки (південь Підляшшя) – і які не межують з Україною.
  • Українська мова ставала б регіональною в одній чи кількох ґмінах Лемківщини, де проживає понад 10% українців (лемків) і які не межують з Україною.
  • Офіційне визнання українців і лемків (русинів) однією групою або ж плюсування обох груп (розглядати їх спільно) при обрахунку відсотка меншин у ґмінах, для визначення їх права на регіональну мову.
  1. Пропонована система взаємного захисту прав «споріднених меншин» є октройованою (не є ПРАВОМ на самовизначення, хоч є формою фактичного дозволеного державою внутрішнього самовизначення меншини), договірною та консенсусною (не встановленою сама по собі волею громад) і у разі порушення домовленостей – припиняє своє існування аж до можливості зміни територій громад.

ДОДАТКИ

Додаток 1. Взаємне розселення поляків в Україні та українців у Польщі станом на повоєнні роки

http://luzicane.narod.ru/AT153.jpg

За наслідками насильницьких обмінів українсько-польським населенням, здійснених комуністичною владою СРСР та Польщі, остання позбулася «східних кресів» (які цим остаточно утвердили і здійснили своє політичне самовизначення шляхом приєднання до України чи Білорусі), але також і знищила компактну автохтонну українську ірреденту на східному кордоні, виселивши із Закерзоння 140 тисяч українців та розпорошивши їх (чисельність українських переселенців у нових громадах не могла перевищувати 10%) у новоприєднаних від Німеччини західних землях.

Можна погодитись з твердженнями, що «відбувся цілком певний вихід Польщі з внутрішньої української історії, як і України – з польської»[1], а розпорошені українці Польщі поступово втрачали ознаки своєї етнокультурної окремішності й у підсумку теж зникли з польської історії та порядку денного[2] – але не цілком!

www.andrzejgrych.pl/wp-content/uploads/2015/01/m16708601MAPA1-V2.png

Попри те, що переважна більшість закордонної Полонії (польської діаспори) збереглася нині лише в Білорусі, де вона по суті є іредентою – саме тема належного національно-територіального захисту прав українців Польщі і поляків України має потенціал для примирення http://luzicane.narod.ru/AT153.jpg

http://geoman.ru/geography/item/f00/s03/e0003500/pic/000005.jpg


 

[1] Русначенко А. Українсько-польські відносини в XX столітті: погляд українського автора // У пошуках правди: зб. матеріалів міжнар. наук. конф. «Українсько-польський конфлікт в роки Другої світової війни: генезис, характер, перебіг і наслідки», Луцьк, 20-23 травня 2003 р. / Упорядн. В. К. Баран. М. М. Кучерепа, М. В. Моклиця, В. І. Гребенюк. – Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2003. – 536 с. – С. 21-36. – С. 32.

[2] http://litopys.org.ua/ukrxx/r08.htm

Додаток 2. Правові підстави утворення громад із

польською більшістю в Україні

Такою підставою з українського боку . Закон України «Про добровільне об’єднання територіальних громад» від 05.02.2015 № 157-VIII – стаття 4. Основні умови добровільного об’єднання територіальних громад

  1. Добровільне об’єднання територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюється з дотриманням таких умов:

2) територія об’єднаної територіальної громади має бути нерозривною, межі об’єднаної територіальної громади визначаються по зовнішніх межах юрисдикції рад територіальних громад, що об’єдналися;

4) при прийнятті рішень щодо добровільного об’єднання територіальних громад беруться до уваги історичні, природні, етнічні, культурні та інші чинники, що впливають на соціально-економічний розвиток ОТГ

Прикметно, що розроблена на виконання відповідного Закону методика уже не містила жодних нормативних натяків на внутрішнє самовизначення чи захист меншин: у ній не йшлося про етнічність, натомість утворення громади ставилося у залежність від «історичних, географічних, соціально-економічних, культурних особливостей розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць». Іншими значущими чинниками утворення нових громад були (п. 2,3 Методики):

  1. Добровільність об’єднання (особливості етнічного й мовного складу населених пунктів могли побіжно впливати на даний чинник);
  2. Здатність забезпечити доступність та належний рівень надання соціальних і адміністративних послуг у сферах: освіти, культури, охорони здоров’я, соціального захисту, житлово-комунального господарства;
  3. Фінансова, кадрова, інфраструктурна спроможність з урахуванням кадрових ресурсів, фінансового забезпечення та розвитку інфраструктури відповідної адміністративно-територіальної одиниці[3];
  4. Деякі демографічні чинники (як-от, трудова міграція населення)[4].

 

Додаток 1. Можливе територіальне розташування однієї польської громади у Мостиському районі (Львівщина)

Попри більшовицький обмін населенням в Україні залишились компактні ареали польської національної меншини, які незважаючи на швидке повернення спольщених українців до свого коріння у повоєнні роки (адже значну частину поляків України складали саме асимільовані колись українці)[5], збереглися й досі. Станом на 2001 р. у Мостиському районі Львівщини проживало 7,6% поляків, у 1989 р. – 7,8%[6], а 1959 р. – 15%. Тобто після інтенсивного «повернення до своїх коренів» латинників та осіб мішаного українсько-польського походження – суто етнічні поляки на Мостиччині уже перестали втрачати свої етновизначальні польські ознаки.

З 2015 р. в Україні триває реформа децентралізації, що передбачає утворення самодостатніх територіальних громад, у тому числі й за етнічним критерієм. Утворення Мостиської, Довбишівської і, скажімо, Полонської польських громад в Україні стало б запорукою новітньої спроби порозуміння – за умови відмови польської сторони від постімперського шовінізму, подальших звинувачень українства в історичних злочинах та аналогічного національно-територіального захисту українців Польщі. Такий план вигідний обом сторонам, але в аспекті меншин і громад вигідніший польській стороні – оскільки зберігає й частково відроджує Полонію в Україні. Така ініціатива жодним чином не загрожує територіальній цілісності України.


[3] Курінний книга по децентралізації послатися.

[4] Постанова Кабінет Міністрів України «Про затвердження Методики формування спроможних територіальних громад» від 08.04.2015 № 214. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/214-2015-%D0%BF/paran10#n10 .

[5] Завада А. Бреслав // Нова Польща. Спеціальний український номер. – 2005. – С. 76-85. – С. 79.

[6] Про кількість та склад населення Львівської області за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року Всеукраїнський перепис населення 2001 – Державний комітет статистики України // http://2001.ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/lviv/

Додаток 2. Можливе територіальне розташування польських громад у Хмельницькій та Житомирській областях

Дещо інша ситуація із польським населенням Житомирщини й Поділля – яке інтенсивно асимілюється в наш час, і станом на 2017 р. становить явно менше від переписних цифр. На відміну від Західної України, тут не було силового українсько-польського протистояння, але радянський Голодомор, колективізація і депортації польського населення більшовиками – мали місце.

На Хмельниччині у Городоцькому районі нині етнічних поляків – 7,2% (1989 р. – 9%, 1959 р. – 13,8%) й у Полонському 6,6% (1989 – 8,3%[7], 1959 – 12%).

На Житомирщині у районах: Баранівському – 10,7% (у 1959 – 17,6%), Романівському – 10,6% (16,4%), Пулинському – 8,9% (15,8%)[8]. У 2009-2012 рр. у колишньому центрі Мархлевського польського національного району, селищі міського типу Довбуш етнічні поляки складали 50,6% (українці – 49,2%)[9]. Польські оцінки на рівні 75% поляків у місті і довколишніх селах є завищеними і спираються на довоєнні дані, тоді як після ліквідації району у 1935 р. значну частину польського населення більшовики депортували до Казахстану, звідки поляки вже після війни перебралися до Польщі переважно на «землі одзискані».


[7] Про кількість та склад населення Хмельницької області за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року Всеукраїнський перепис населення 2001 – Державний комітет статистики України // http://2001.ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/khmelnytskyi ;

[8] Кабузан В. М. Украинцы в мире динамика численности и расселения. 20-е годы XVIII века – 1989 год Форм. этн. и политических границ укр. этноса. / Ин-т рос. истории РАН. – М. Наука, 2006. – 658 с. – С. 603-604, 606-607, 619; Розподіл населення за національністю та рідною мовою, Житомирська область // Національність та мовні ознаки (2001(05.12)) // Національний склад населення, мовні ознаки, громадянство // http://database.ukrcensus.gov.ua/MULT/Database/Census/databasetree_uk.asp

[9] ІСТОРИЧНА ДОВІДКА СМТ ДОВБИШ БАРАНІВСЬКОГО РАЙОНУ ЖИТОМИРСЬКОЇ ОБЛАСТІ // Довбиська селищна рада. Офіційний сайт // http://dovbysh-rada.gov.ua/index.php/pro-selyshche/34-istorychna-dovidka/1-news001

Мархлевський польський національний район на Житомирщині 1931-35 р.

(Поляки – 70% чи 30 тис., померло з голоду 1-3 тис. осіб, у 1935 виселено 10 тис.)

на відміну від Хмельниччини, Вінниччини, саме Житомирщина мала адміністративно-територіальне польське утворення – Мархлевщину. У 1930 р. населення району – 52 тис. осіб, з них 36,4 тис. – поляки.

У 1932-33 рр. за Голодомору загинуло 1-3 тис. осіб, тобто до 2 тис. поляків.

У 1935-39 рр. депортовано 10 тис. осіб, значною мірою поляків. Значні втрати всього населення – під час Другої Світової.

У контексті пропонованого польсько-українського примирення Україна може на сьогодні уберегти польську меншину Житомирщини від подальшої асиміляції – утворивши ОТГ – на частині території колишньої Мархлевщини, об’єднавши у таку громаду села із польською етнічною більшістю. На жаль, Всеукраїнський перепис 2001  не має даних національного складу на рівні сіл. Оцінки сучасного розселення поляків на Житомирщині можна зробити за даними перепису 1959

 

Натомість існують дані щодо римо-католицьких парафій Житомирщини та Поділля, що дають бодай приблизні обриси сучасних теренів розселення поляків – на рівні сіл і містечок (адже у містах етнічні поляки перебувають у меншості).

Таким чином, на межі Хмельниччини й Житомирщини цілком можна утворити дві ОТГ (громади) із компактним етнічно польським населенням, де етнічні поляки складатимуть більшість мешканців.


Додаток 4. Розміщення етнічно українського населення (українців, лемків-русинів, поліщуків-«білорусів») по ґмінах сучасної Польщі

Гміни, в яких національні меншини складали понад 10% за даними польських переписів 2002 і 2011 рр.

 

Чисельність «білоруського» (українсько-полісько-білоруського» населення у гмінах Підляського воєводства за даними польського перепису 2002 року.

% «білорусів» у 16 ґмінах Підляського воєводства

%

Гміна Чыжы

81,81

Гміна Дубічы Цэркеўнэ

81,33

Гміна Орля

68,93

Гміна Гайнаўка

64,91

Гміна Нараў

49,23

Гміна Бельск Падляскі

46,68

Гміна Нарэўка

47,27

Гміна Кляшчэле

41,83

Гміна Чарэмха

28,71

Гайнаўка

26,41

Гміна Грудак

23,07

Бельск Падляскі

20,66

Гміна Нужац-Стацыя

16,36

Гміна Міхалова

14,17

Гміна Міляйчыцы

13,09

Гміна Белавежа

11,54

Додаток 5. Чому саме в цій моделі примирення і взаємного територіального захисту споріднених меншин – йдеться і про Підляшшя

Україна не може стояти осторонь питання захисту прав та інтересів українського і білоруського населення Підляшшя – враховуючи, що за даними переважної більшості польських, російських, українських, західних і навіть білоруських 9Ю. Карський) дослідників – православні мешканці Підляшшя за мовою ближчі до українців («малорусів») аніж до білорусів. Зміна їх самосвідомості стало результатом подій ХХ століття. Тож визнання української мови регіональною принаймні в деяких із цих ґмін поряд із білоруською мовою – не порушило би права правдивих питомих білорусів але і сприяло б відродженню українства, що не становило б загрози Польскій державі з огляду на відірваність цих мешканціввід України.

Комментарии закрыты.