Диктатура насильства: переслідувані за віру на окупованих територіях Сходу України

0

Релігійна складова війни Росії проти України в двох Східних областях України займає значну роль не тільки в пропаганді, а й у певній політиці насильства, яка здійснюється щодо різних релігійних організацій. Значна кількість фактів грабунку церковних споруд, вбивства та тортур священнослужителів припадає насамперед на 2014 – 2015 роки, однак, акти переслідування за релігійні переконання продовжуються.

Станом на теперішній момент, а саме кінець червня 2018 року ми отримали тривожну інформацію про те, що окупаційна адміністрація руками репресивно-карального органу «МГБ» «ДНР» здійснила обшук в мусульманській мечеті Аль-Амаль в місті Донецьку. За результатами обшуку була вилучена релігійна література та молитовники, а саме приміщення було опечатано. Імама мечеті Аль-Амаль, а також мусульман, які перебували в мечеті, забрали на допит.

Самопроголошений голова «ДНР» Олександр Захарченко заявляв, що він визнає лише чотири конфесії: «Я православний, ходжу до церкви, для себе вважаю, що єдина церква для людини, яка вірує в Бога, – це Московський Патріархат… Визнаю 4 основні конфесії – це православ’я, це римо-католицизм, це мусульманство та іудаїзм». Однак, як бачимо, ситуація з релігійними свободами, аж ніяк не нагадує мирне співіснування релігійних громад. Окупаційною адміністрацією віддається перевага одній церкві, філіалу Російської Православної Церкви в Україні, яка називає себе Українською православною церквою (Московського Патріархату).

Як писав Станіслав Асєєв, український релігіознавець та журналіст, який мешкав в окупованому Донецьку і наразі перебуває в незаконному ув’язненні, під час Великодньої служби в Донецьку в 2016 році представники Московського Патріархату переривали відправу через появу керівника окупаційної адміністрації Олександра Захарченка аби продемонструвати йому свою відданість.

«Конституції Донецької народної республіки», яка була проголошена окупаційною адміністрацією 14 травня 2014 року ми бачимо наступне положення: «…первісною та панівною є вірою є Православна віра…, що сповідується Руською Православною Церквою (Московський Патріархат). Історичний досвід і роль Руської Православної Церкви (Московський Патріархат) визнаються та поважаються, в тому числі як стовпи Руського Світу».

Практично з самого початку діяльності незаконних колабораційних військових формувань на території Донецької та Луганської області, які здійснювали репресивні, каральні та військові дії, спостерігалося втручання в релігійне життя багатьох громад. Більше того, виникли об’єднання, які проголошували себе ледь не військово-релігійними утвореннями, покликаними встановити єдину «правильну» віру. Серед них варто відзначити «Російську православну армію», об’єднання, яке використовувало образ Христа-Спасителя в якості своєї офіційної хоругви та здійснювало викрадення людей, допити, тортури та розстріли на території колишнього обласного Управління Служби безпеки України. Крім того, існували підрозділи в чисельності до батальйону, які є філіалами російської громадської організації Всевеликого війська Донського, які так само здійснювали акти насильства, прикриваючи свої дії бажанням боротьби за панування одної віросповідання.

Діяльність цих військових об’єднань була спрямована на припинення діяльності більшості релігійних організацій регіону, за виключенням Української православної церкви Московського Патріархату. Сталою стала практика самовільного захоплення приміщень релігійних громад, розміщення на їхній території військових складів, гарнізонів, використання релігійних приміщень не за цільовим призначенням.

Водночас, місцеві представники Московського Патріархату здійснювали співпрацю з окупаційною адміністрацією, підтримуючи пропаганду війни та ненависті під час служб, а також взаємодію з  диверсійними підрозділами, які прибули з території Російської Федерації для проведення захоплень влади на території Донеччини та Луганщини.

Приміщення одного з найстаріших монастирів Святогірської Лаври Української православної церкви Московського Патріархату було базою для проживання диверсантів. Пізніше, саме вони здійснили напад на Слов’янськ і розв’язали військові дії проти України. Крім того, в якості місця проживання диверсантів була зазначена Вілла Марія, готельний комплекс, який так само належить Українській православній церкві Московського Патріархату в Слов’янську.

Окрема мова про неодноразову участь священників Української православної церкви Московського Патріархату в різноманітних публічних  заходах, які провадить окупаційна адміністрація, а також факти прямої участі в переслідуванні громадян України, в тому числі участь в насильстві. Дві неурядових організації – Центр Громадянських Свобод та Міжнародне партнерство за права людини здійснювали моніторинг переслідувань за релігійні погляди, збирали свідчення щодо незаконного обмеження свободи, тортур та інших форм дискримінації на окупованих територіях протягом 2014 – 2015 років. Ними були зібрані численні інтерв’ю серед жертв такої дискримінації.

Наводимо уривок інтерв’ю заручника з Донецька, який перебував у неволі та незаконно утримувався в захоплених державних будівлях: «Православні священики прибули з Новосибірська та напилися разом з М’ясником (бойовиком протизаконного військового угрупування). Вони приїхали проповідувати свою віру, бо ми не канонічні православні, «неправильні». Ці священики одягнули козачі шапки та взяли до рук щаблі, вигукуючи що вони козаки. Вони сказали нам, що православні люди з новосибірського приходу прийшли рятувати руський народ, боротися за віру. Вони були дійсно п’яні, почали розмахувати своїми хрестами та змушували нас стати на коліна для покарання. Один з них декілька разів ударив Льоху (Олексія) хрестом, аж поки не пішла кров і він не зламав свій хрест».

У переслідуваннях та каральних акціях брали участь не тільки представники Української православної церкви Московського Патріархату, а й представники Руської Православної Церкви, які приїхали безпосередньо з території Російської Федерації.

Представники місцевих церков, ще в березні 2014 року створили об’єднання під назвою Донецька рада церков. До їхнього складу увійшло близько 60 деномінацій різних напрямків. Українська православна церква Московського Патріархату отримала також запрошення долучитися до цього об’єднання. Однак, проігнорувала це запрошення.

З ініціативи Донецької ради церков була запроваджена безстрокова акція Молитовний марафон, яка провадилась на площі Конституції (м. Донецьк). Це була міжконфесійна молитовна ініціатива, спрямована на відновлення миру та відновлення легальної української влади, збереження єдності України. Ця акція розпочиналася як захід, який насамперед збирав пасторів та священиків для спільної молитви. Однак, в дуже короткому часі на акцію почали приходити віруючі різних конфесій. На місці проведення Молитовного марафону було встановлено намет з національним прапором України.

Репресивно-каральні органи окупаційної влади провадили заходи з припинення Молитовного марафону, неодноразово ламався намет, а речі, що знаходилися разом з національним прапором України, викидалися до річки Кальміус. Нападники мотивували свої дії тим, що вони поборюють дії «схизматиків», «сатаністів», «уніатів», яким немає місця на території, що контролюється окупаційною владою.

23 травня 2014 року на місце проведення Молитовного марафону в Донецьку прибули 25 озброєних осіб, які погрожуючи вогнепальною зброєю, демонтували намет і погрожували вбити кожного, хто прийде знову до спільної молитви. Пастор церкви «Асамблея Божа» Сергій Косяк звернувся до керівництва бойовиків з вимогою переговорів. У відповідь, його було затримано та піддано фізичному насильству. Місцева адміністрація повідомила, що Молитовний марафон є можливим тільки за умови відсутності згадувань про Україну. В скорому часі мають вийти друком спогади Сергія Косяка про події в Донецьку.

В липні 2014 року до міста Донецька прибув Ігор Гіркін, який проголосив себе «міністром оборони». Разом з ним до міста прибуло чимало бойовиків з території Російської Федерації, які публічно висловлювали фанатичні погляди та релігійну нетерпимість. На початку серпня 2014 року було в черговий раз зруйновано намет Молитовного марафону, а священика Олександра Хомченка було викрадено. Перед викраденням Олександр Хомченко встиг зателефонувати мусульманському муфтію Саїду Ісмагілову та попередити про те, що розпочалася чергова акція репресій проти учасників Молитовного марафону. Це врятувало життя та свободу мусульманського муфтія з Донецька і він встиг терміново виїхати з окупованих територій.

Олександра Хомченка привезли до сусіднього з Донецьком міста – Макіївки, де йому висунули звинувачення в залученні людей до сект. Протягом чотирьох днів полону він зазнав численних катувань, побиття, задушення, а також імітації розстрілу. В 2018 році після тривалих захворювань, які розпочалися після виходу з полону, Олександр Хомченко помер.

Також, у липні 2014 року бойовиками було незаконно затримано священика Української греко-католицької церкви Тихона Кульбаку. Протягом 10 днів його утримання, представники репресивних органів самопроголошеної республіки здійснювали насильство над священиком, відмовляючи йому в наданні медичної допомоги, попри те, що знали про його захворювання на цукровий діабет. Тихона Кульбаку тричі виводили до розстрілу та імітували розстріл, стріляючи біля його голови. Результатом цих тортур стала набута хвороба серця та ускладнення пов’язані з цукровим діабетом. Станом на даний момент, Тихон Кульбака пережив ряд важких операцій. Наразі мешкає у місті Львові, де є настоятелем в церкві.

Свідчення отця Тихона про перебування в полоні: «Він (проросійський бойовик) штовхнув мене і я врізався у стіну. Він вдарив мене головою об стіну та наказав молитися. Я почав читати молитву Господню. Потім почув звук перезарядки пістолета й ряд автоматичних пострілів. Моє вухо відчувало жар від гарячого повітря пострілів, і я усвідомив, що вони ціляться в стіну поряд з моєю головою. Я відчував як шматки штукатурки зі стіни падають мені на голову. Це було дійсно голосно, оглушливо. Я знепритомнів. Коли я прийшов до тями, то лежав на мокрій землі надворі. Усі сміялися, за межами камери я відчув багато голосів, а не лише два. Вони вважали, що це весело. Потім облили мене водою, вдарили та наказали знову піднятись».

Під час допитів його переконували в тому, що він представник єретичної віри, якій немає місця на окупованій території.

Жертвами тортур та викрадень стали й католицькі священики, які були учасниками Молитовного марафону. В Горлівці було викрадено Віктора Вонсовича, священика приходу Пресвятого Серця Ісусового. Після перебування в полоні протягом десяти днів, йому було заборонено повертатися до Горлівки під загрозою розстрілу. В Донецьку було затримано католицького священика Павла Вітека. Його утримували в полоні у приміщенні колишнього обласного Управління Служби безпеки України.

Достатньо серйозними були репресії, спрямовані проти Української православної церкви Київського патріархату. Абсолютна більшість приходів була закрита окупаційною адміністрацією, а священики потрапляли до публічних списків присуджених до розстрілу. Так сталося з отцем Саввою у Слов’янську, який був вимушений втікати з окупованого міста в травні 2014 року. В Новоазовському районі було обстріляно церкву Київського Патріархату Української Православної Церкви, речі та ікони з церкви спалено, а також розграбовано хату священика Олександра Шумати.

Двох священиків Української православної церкви Київського Патріархату Олександра Шуміна та Валерія Лоторєва було викрадено та піддано побиттю за організацію невідкладної медичної допомоги українським пораненим військовим. Ще двох священників, Павла Мінькова та Юрія Іванова було викрадено, а після допитів відправлено до ув’язнення в трудових таборах.

Системними були переслідування протестантських пасторів на окупованій території. Під час окупації Слов’янська, 9 червня 2014 року одразу протестанти були заарештовані після недільної Служби: диякон Володимир Величко, диякон Віктор Брадарський, Рувім та Альберт Павенки, сини місцевого пастора. Їх утримували в приміщенні Управління Служби безпеки України, де піддавали тортурам та знущанням. Тіла були знайдені в спільній братській могилі.

Під час окупації Слов’янська бойовики затримали єпископа Євангелічної Асоціації Церкви Божої  Олексія Демидовича, а також Геннадія Лисенка. Останнього представника церкви допитували з використовуванням ножа, намагаючись дізнатися про керівників церкви та організаційну структуру.

Церкви «Слово Життя» в червні 2014 року були захоплені в Торезі та Шахтарську Донецької області, представникам духовенства та мирян було заявлено, що вони будуть розстріляні в разі, якщо продовжать свою релігійну діяльність. Обидва приміщення були в подальшому використані як гарнізони для діяльності бойовиків, а також як склади для зброї. В серпні 2014 року була захоплена церква «Слово Життя» в Донецьку.

Приміщення Християнського університету в Донецьку було захоплено і наразі використовується як повноцінна військова база, де розташовано не тільки гарнізон, а й військова техніка.

Через насильство бойовиків було припинено діяльність Баптистської Церкви в місті Донецьку. Під час Служби до приміщення церкви приїхали 30 бойовиків, які повідомили присутнім, що в разі якщо вони зберуться ще раз, їх буде розстріляно. Церква була забрана бойовиками для власних потреб, а більшість вірян церкви було вимушено виїхати до Маріуполя.

Системні захоплення протестантських та євангелістських церков відбувалися практично на всій окупованій території (Слов’янськ, Дружківка, Горлівка, Донецьк) та супроводжувалися погрозами фізичних розправ для парафіян цих церков, а також фізичним переслідуванням, тортурами та вбивствами місцевих пасторів.

Серед звинувачень, які висуває окупаційна адміністрація представникам різноманітних церков, є не тільки твердження, що вони є агентами третіх держав, але і обвинувачення в таємній підтримці України, а також співпраці з офіційними українськими органами. Попри те, що західні медіа, а також українські правозахисники зібрали численні свідчення переслідувань на ґрунті релігійної нетерпимості, тортур та вбивств представників різноманітних спільнот – наразі немає ніяких сигналів про те, що на порядку денному є засудження учасників та організаторів цих заходів.

Наслідком російської окупації частини Донецької та Луганської областей стало встановлення єдиної офіційної релігійної організації Української православної церкви Московського Патріархату, а також припинення діяльності абсолютної більшості протестантських та євангелістських церков, діяльності Українського православної церкви Київського Патріархату. Через привласнення церковного майна та приміщень, переслідування та обмеження свободи зібрань, частина віруючих різних конфесій була вимушена виїхати з окупованих територій або підпільно здійснювати релігійні обряди. Так, наприклад діяльність Молитовного марафону в Донецьку продовжувалася підпільно на квартирах або інших об’єктах до березня 2015 року.

Українські правозахисні організації в квітні 2018 року опублікували Звернення Правозахисного порядку денного щодо свободи релігії в окупованому Криму та на окремих територіях Донецької та Луганської областей , підконтрольних Російській Федерації. Чотирнадцять правозахисних організацій вимагають ініціювати підготовку публічної доповіді про стан із забезпеченням свободи думки, совісті та віросповідання в окупованому Криму та на окупованих Росією територіях Донецької та Луганської областей для представлення на спеціально організованих слуханнях в Конгресі США.

Згідно висновків правозахисних організацій, на окупованих територіях Донецької та Луганської областей більшість релігійних громад припинили своє існування, а свобода думки, совісті та віросповідання відсутні як явище.

Станіслав Федорчук, спеціально для сайту fpdi.org.ua

Залиште відповідь

Вашу електронну адресу не буде опубліковано.

5 × five =